Зараз діти з особливими освітніми потребами можуть навчатися у звичайній школі чи садочку. Зокрема у нашому місті інклюзивну освіту здобуває 21 дитина. Це дає їм можливість стати повноцінною частиною суспільства, знайти друзів, не бути заручником власного діагнозу. А іншим дітям – побачити, що всі люди різні, але у той же час кожен з нас неповторний.
ФастівNews.City вирішили дізнатися, як у Фастові працює інклюзивна освіта. Тому наші журналісти поспілкувалися з двома мамами, які мають особливих діток.
Історія Олі
У фастівчанки Ірини Коломенкіної дві дочки. Старшій Наталії - 17 років. Вона вчиться у 11 класі. Ользі скоро буде 13. Молодша дівчинка – особлива дитина. Має інвалідність. Внаслідок післяпологових ускладнень вона втратила слух. Це виявили у 7 місяців. До трьох з половиною років дівчинка нічого не чула. Слухові апарати їй не подобалися і не допомагали. Тож це позначилося на її розвитку. Вона не розмовляла. Хоча Оля була активною і дуже допитливою дитиною, згадує мама.
Потім їй зробили операцію – поставили кохлеарний імплант на праве вухо. Такий пристрій коштує 25 тисяч євро. Це, звичайно, дуже велика сума для фастівської родини. Але його вдалося отримати за державною програмою. Частину апарату треба носити на голові. Внутрішня знаходиться всередині.
– Ми довго стояли в черзі, - розповідає мама Олі. – Тоді виділялося близько 10 імплантів на рік. Коли ми були 497-ми, нам могли зробити операцію років у 18. Коли вона була б вже не потрібна. Але у 2010 році держава провела тендер. Закупили багато імплантів.
Після оперативного втручання дівчинка швидко адаптувалася. Їй подобалося, що вона може чути. Але попереду чекала багаторічна кропітка робота.
- Оля гарно реагувала на навколишні звуки. Їй було цікаво, як біжить вода, кипить чайник, вимикається мікрохвильова піч. Але у такому віці діти вже мають мовний запас. Деякі з них читають, розповідають вірші, гарно розмовляють. У нас все починалося з нуля. Спочатку ми відпрацьовували умовно-рухову реакцію на звуки. Часто і регулярно їздили в Київ на заняття з сурдопедагогами в центр реабілітації слуху і мови «Суваг». Там відвідували й групові заняття з музичної терапії.
Потім знайшли викладача, який давав приватні уроки за іншою методикою. Завдячуючи йому Оля навчилася спочатку читати, а потім розмовляти.
У 7 років Оля пішла в садочок № 2 «Ромашка» в логопедичну групу. Адже перед школою варто було пройти соціальну адаптацію. Мама дівчинки згадує колектив закладу з вдячністю. Каже, їх тепло і радо прийняли.
Потім дівчинка пішла в 4-ту школу. У звичайний клас, де близько 30 дітей. Там вона одна на інклюзивній формі навчання. Зараз вчиться у 5-ому класі. З нею на уроках знаходиться помічник вчителя. Взагалі їх двоє. І вони змінюються.
- Оля не завжди може зорієнтуватися, наприклад, якщо кажуть виписати правило або пишуть щось на дошці. Якщо треба прочитати і виконати завдання. Помічник вчителя їй покаже і допоможе. Він направляє її під час самостійних чи контрольних робіт. Але це не означає, що він вирішує завдання замість неї.
Незважаючи на те, що Оля 9,5 років ходить з імплантом, вона не завжди повністю розуміє текст чи що говорить на уроці вчитель. Інколи говорить неправильні закінчення слів. Надає перевагу простим реченням.
- У неї не такий великий словниковий запас. Вона чує, сприймає, але не всі слова можуть бути їй знайомі та зрозумілі.
За словами мами, з однокласниками дівчинка спілкується і має гарні стосунки. Її спокійно сприймають і не ображають.
- Вона з великою відповідальністю і бажанням ходить в школу, - каже мама. - Їй подобається математика, малювання, трудове навчання, англійська мова. Буває, щось не виходить. Але мені подобається, що вона не здається. Не дивлячись на якісь невдачі, вона спокійно до цього ставиться. Навіть мене заспокоює. Домашнє завдання Оля робить сама. Вона дуже хоче бути самостійною дівчинкою. Хоча ми стараємося його перевіряти. Якщо є якість помилки, вказуємо на них.
Додатково Оля займається з логопедом. Ходить на малювання в художню студію «Колорит» і періодично на спортивні заняття.
На позашкільних заняттях до неї спочатку ставляться з обережністю, розказує мама. Не відразу розуміють як з нею працювати. Але потім бачать, що проблем не виникає. Дитина готова до спілкування і діалогу.
Дівчинка вже ходить у школу сама або з старшою сестрою. Виходить у місто гуляти з подружками. Вдома любить танцювати і знімати себе на відео, як всі сучасні діти.
Мама Олі працює медсестрою у Фастівському Центрі первинної медико-санітарної допомоги. До цього була у декреті з Олею 6 років.
- Хочу, щоб вона отримала вищу освіту. Знайшла своє місце у житті, - ділиться переживаннями мама. - Але важко загадувати наперед, враховуючи ситуацію в країні. Закони часто міняються. Умови вступу (у виші – ред.) стають все жорсткішими. Поки що наша основна задача – закінчити школу. А далі будемо вирішувати.
Історія Поліни
Поліні - 3 роки. Вона перша дитина в сім’ї. Перша онучка у дідусів і бабусь.
- Поліна - улюблена дівчинка усієї сім’ї, - розповідає її мама Юлія Нечипорук. - Зараз якоїсь її особливості ми не відчуваємо. Всі негативні сценарії, яких ми чекали, не справдилися.
Дівчинка має генетичну особливість. У неї трисомія за 21 хромосомою. Цю аномалію ще називають синдромом Дауна. Батьки дізналися про це після народження.
- Звичайно, спочатку це був удар, - ділиться спогадами мама. - Ми не були до цього готові. Нічого про це не знали. Перший рік життя я про садочок не задумувалася. Хоча ми чули, що є інклюзивне навчання. Але дізналися з досвіду батьків з інших міст про проблеми в інклюзії, з якими вони стикалися. І були налаштовані іти в бій за інклюзивну групу. Проте в нашому місті ніяких додаткових складнощів не було.
Коли Поліні виповнилося півтори роки, її мама звернулася до завідуючої садочку № 6 «Казка». Тому що знала, що у них вже працювала інклюзивна група. І там вчилася дівчинка з таким же діагнозом.
- Я думала, це буде довгий шлях з перепонами. Тому вирішила заздалегідь цим зайнятися, - каже Юлія. - Але завідуюча дала мені зрозуміти, що у садочку знають що робити. Що вони не бояться і готові взяти нашу дитину. Вона запропонувала спробувати піти в ясла в звичайну групу.
Поліна пройшла комісію у Фастівському Інклюзивно-ресурсному центрі. Там їй розробили індивідуальну програму для навчання і рекомендації для дошкільного закладу.
Так дівчинка в рік і 11 місяців стала ходити у садочок на неповний день. Період адаптації пройшов без проблем. Розвіявся другий страх Поліниної мами, пов’язаний з інклюзією. Як дитину сприйматимуть батьки інших дітей. Але за весь час вона не відчула ніякого осуду з їхньої сторони.
- Головне - як ми самі дивимося на своїх дітей. Так їх бачать і оточуючі. Ми не ховаємося. Ходимо гуляти, на день народження, у кафе, у дитячу кімнату. Поліна там грається, як усі діти. І інші батьки відносяться до неї, як до звичайної дитини.
Через рік дівчинка пішла в молодшу групу, яка є інклюзивною. У ній 15 дітей. З них двоє – Поліна і ще один хлопчик з іншим діагнозом – особливі діти. У цій групі з ними додатково працює асистент вихователя, який до того ж психолог садочку.
- Я бачу плоди їхньої роботи, - каже мама Поліни. - Дитина з радістю йде в садочок і не хоче з нього виходити. Я бачу її поробки, як вона товаришує з іншими дітьми. У групі діти один одного не ображають. Показовим було новорічне свято, якого чекали всі батьки. Там на рівні з усіма вона танцювала. Вважаю, що це велика робота вихователя і його асистента. Вони - ентузіасти в цій справі. Завжди шукають якісь нові методики і підходи. А ми з ними працюємо заодно.
Вдома з дівчинкою займається дефектолог. Їй роблять масаж.
У Поліни немає проблем зі спілкуванням. Вона дружить з дітьми у групі. Любить обійматися і заспокоює ровесників, коли ті плачуть чи вередують. Все розуміє і виконує прохання дорослих. Але має затримку мови. Зараз тільки починає говорити. Засмучується і трохи злиться, коли її не розуміють. Займається у садочку з логопедом.
- Всьому свій час, - додає мама. - Разом з садочком, я думаю, ми підготуємося до школи. Завдяки підтримці завідуючої і вихователів зникають страхи, легше рухатися далі, йти до результату. Ми і зараз його бачимо. Далі будемо дорослішати і примножувати наші досягнення. Я дуже рада, що у нас є інклюзія і люди, яким небайдуже.
Поліна любить танцювати і співати. Її мама сподівається, що у майбутньому, через рік чи два, дитина зможе відвідувати звичайні танцювальні гуртки. Якби були інклюзивні, батьки віддали б її вже зараз. Але вони переживають, що маленька тендітна дівчинка загубиться у загальному потоці.
Мама Поліни має освіту інженера, знаходиться у декретній відпустці. Тато працює юристом.
- Це освітнє середовище окриляє і дає зрозуміти, що у нас є майбутнє, - підсумовує Юлія. - І воно перспективне і хороше. У садочку нам показали, що наша дитина - повноцінний член цього суспільства на рівні з усіма іншими.
