Коли він відспівував сина свого товариша, мама хлопця стрибнула за сином в могилу. Серце священника не витримало. Інфаркт. Прямо з кладовища отця Василя забрали у реанімацію. Це було 10 років тому. А сьогодні отець Василь розповідає, як занурюється на Водохреща, до того ж – уже не перший рік і з головою. Єдине, що просить, - не говорити його кардіологу.
Та, виявляється, інфаркт – далеко не перше і не найважче випробування, що довелося пройти у житті відомому на Фастівщині священнику, настоятелю храма Святого архистратига Михаїла (с. Велика Офірна), отцю Василю Гріздаку. Сьогодні журналісти ФастівNews.City ведуть з ним розмову.
З одного боку дуже приємно спілкуватися з вами, а з іншого – дуже непросто: знаю вас сто років і знаю, що у вас дуже складна доля. Ви рано залишилися сиротою…
- Батько загинув в ДТП, коли мені було 4 роки. Зовсім молодий, всього лише 32. Мама залишилася з трьома дітьми: я і двоє братів. Старшому було 7 років, а меншому – 8 місяців. Так вона нас тягнула сама і більше заміж не виходила.
Це навіть важко уявити
- Було нелегко. Мама дуже важко працювала: вдень у колгоспі, а вночі – вишивала, щоб заробити ще якусь копійчину, бо на одну її зарплатню сім’я не могла прожити. Ми, звичайно, допомагали. Троє хлопців, постійно намагалися перекласти один на одного якісь там обов’язки. Мені тоді здавалося, що я працював найбільше. То воду носив з іншого кутка села, два відра на коромислі. То корову доїв, бо старший не хотів, а малий був ще настільки малим, що сили не вистачало подоїти. Але було й багато хорошого. Все-таки дитинство – дивовижна пора! Мені подобалося вчитися. А ще більше, звичайно, подобалося ганяти з дітьми на вулиці. Я любив співати і сам навчився грати на баяні.
Прихожани церкви цінують свого священника
Але ця відносна безтурботність тривала недовго…
- Так. Після смерті батька в мами стався інфаркт, але вона належно не лікувалася. Яка там медицина на той час у глухому карпатському селі? (а я родом сам із Верховини). Та й нас треба було годувати, хіба є коли лікуватися? Мама фактично себе угробила. Пішла на той світ ще зовсім молодою. Мені тоді було всього 16. Старший брат був в армії, за тисячі кілометрів від Карпат і не зміг прилетіти навіть на похорон. Ми з меншим її хоронили. А старший тоді від розпачу просто посивів.
Далі настала черга вашої армії. У 18 вас забрали в гарячу точку.
- Це правда. Я учасник бойових дій. Але не хочу про це говорити…
Знаю, на цьому випробування не закінчилися, доля над вами не змилостивилась…
- Так, через кілька років, як я прийшов з армії, загинув наш молодший брат Володик. Він теж повернувся з армії. 21 рік, гарний, молодий, толковий. Пішов купатися на річку (а наші гірські річки дуже швидкі і холодні), вхопила судома – і він нічого не зміг зробити, втопився... Це дуже велике горе для нас усіх по сьогодні. І от коли ми зі старшим братом стояли над гробом, прощалися з молодшим, - підняли очі один на одного, і я розумію, що там одне і те ж запитання: хто наступний? Ти чи я? спочатку тато пішов, тоді мама, тепер Володик… Хто наступний? Ця третя смерть у родині перевернула все моє життя. Я вирішив для себе, що щось роблю не так, Бог карає весь наш рід. Щоб змінитися на краще, я покинув деревообробний завод, на якому тоді працював, і пішов навчатися в духовну семінарію.
Як ви потрапили на Фастівщину?
Я гарно вчився. Мені дуже подобалося. Крім цього, там оцінили мої вокальні здібності, що не може не бути приємним. А тих, хто краще вчився, направляли служити ближче до Києва. Конкретно на Фастівщину мене запросив тодішній благочинний Георгій Кушнірюк.
І тут вас досить швидко прийняли і полюбили!
- Тоді не було так багато священників, як зараз. Окрім свого приходу у Великій Офірні, мені доводилося їздити з села в село, служити у Фастові та, власне, й не тільки. Тому багато людей мене знали.
З найдорожчими людьми - дітьми
Ви навіть встигли подружитися з народним артистом Богданом Бенюком!
- Покуматися (посміхається). Ми познайомилися зовсім випадково. У 94-му році ми з родиною їхали в потязі на Івано-Франківськ. У мене вже був син, Василько. І от він, малий, ніяк не міг всидіти на одному місці, все ходив по вагону і співав нашу українську, патріотичну «Ой, у лузі червона калина». А в сусідньому купе їхав Бенюк. І йому то дуже припало до душі. Богдан Бенюк мій земляк. А в нас, західняків, любов до України то вже в крові. Тому Бенюк і попросив Василька, щоб той познайомив його зі своїми батьками.
А хто у кого хрестив? Як взагалі до цього дійшло?
- Ми увесь час спілкувалися, підтримували стосунки. А коли в мене народилася донька, Катруся, я зателефонував, щоб запросити Бенюка на хрестини. А він такий з хорошим почуттям гумору, жартує постійно. Каже, що тамадою мене кличеш?! Ну, я й віджартувався, типу ти би кумом до мене пішов?! А виявилося, що й пішов, і захотів, для нього це була честь хрестити дитину в земляка. Що для мене, звичайно, ну дуже приємно! Хрестини були у 2000-му, але ми по сьогодні бачимося, спілкуємося. Я дорожу цією дружбою.
З Богданом Бенюком стали кумами
У сані священника ви опинилися в центрі гучного скандалу: матушку, вашу дружину Ганну Володимирівну Квітку, посадили за грати. А під час розслідування справи вас теж неодноразово викликали на допити.
- Наші органи працюють вправно, під час одного з таких допитів мене забрала швидка. Стало погано з серцем.
Майже 7 років тому Ганну Володимирівну звинуватили, що з Фастівського відділення державного банку зникло, якщо я не помиляюсь, 9 з половиною мільйонів гривень і 120 з лишком тисяч доларів. Це тоді долар був ще по 8 грн. На скільки я знаю, то до сих пір не відомо, де ці гроші. Я не уявляю, як можна одній людині таке зробити, коли щоб відкрити сховище, потрібно три різні людини з трьома різними ключами?! По всьому банку – камери! І це ж не чемодан грошей ти виносиш, це ціла вантажівка потрібна, щоб вивезти таку величезну суму. Камаз купюр. Я переконаний, що Ганну Володимирівну підставили, просто зробили крайньою. Це моя особиста думка.
На той час матушка ділилася з вами своїми переживаннями?
- Що в банку є якісь проблеми, я навіть не здогадувався. Дізнався все тільки після її арешту. Ганна Володимирівна нічого мені не говорила, бо переживала за моє здоров’я (що я просто не переживу другий інфаркт). Це вже потім мені донька розповіла.
Ганна Володимирівна досі за гратами?
- Ні, її звільнили.
Ви спілкувалися після цього?
- Я бачив її тільки на відстані. Зовсім випадково зустрів у торговому центрі в Києві. Зв'язок з нею обірвався ще кілька років тому. Ми не спілкуємося взагалі, вона не повернулась у Фастів, я навіть не знаю, де вона зараз живе. Якби не донька поруч з нею, я би її навіть не впізнав. Вона дуже змінилася зовні, дуже похитнулося здоров’я. Звичайно, стільки всього пережити…
Отець Василь завжди відкритий до своїх прихожан
Та й вам тоді дісталося, чула…
- Навіть не уявляєте. І тут вже спрацювали не слідчі, а родичі Ганни Володимирівни. В 45 років мене викинули на вулицю, незаконно виписали з квартири разом з неповнолітньою дитиною (все швиденько намагалися повирішувати за гроші, підкупили суддю). Більше того – хотіли позбавити батьківських прав, але, слава Богу, це їм не вдалося. Це взагалі не вкладається в голові! В одну мить я втратив все: дружина за гратами, дитину забрали її родичі, жити немає де…
Але, дякувати Богові, люди мене не зреклися. Мене підтримали прихожани моєї церкви у Великій Офірні. У важкий момент допомогли мені, поки все не налагодилося.
Вам стільки всього довелося пережити, невже за цей час ви ні разу не розчарувалися у власній вірі?
- Навпаки. Тільки віра й рятувала, інакше можна було би просто з’їхати з глузду. Я дуже вдячний Богу, що він зі мною. Що я на своєму місці. Що в мене є мої трійко діток. І що поруч зі мною люди, які підтримують мене, і я можу для них служити.
- Чим найбільше пишаєтеся в житті?
- Тим, що я українець. Що Бог не полишив національної свідомості моїх дітей. Що мої батьки по генах передали ту любов до свої землі (за це їм по сьогодні ставлю вічну свічку). Інакшим себе я просто не уявляю.
