Вона називає себе блондинкою на колесах. Ніколи не сумує і надихає своїм прикладом інших. Ставить перед собою цілі і досягає їх. Живе повноцінним яскравим життям: працює, гуляє з подругами, відвідує театри і фестивалі, веде блог в інстаграмі. І все це незважаючи на обмежені можливості, складне захворювання та інвалідність. Дарина Хімчук розповіла ФастівNews.City як подорожувала Європою, знялася у нижній білизні для фотопроекту та повірила у свою красу.
Дарина з батьками живе у Фастові. Закінчила ЗОШ № 1. Працює менеджером по роботі з клієнтами через Інтернет. Відмова ЖЕКу встановити пандус у її під'їзді набула у минулому році широкого резонансу у Фейсбуці.
Дарино, як ти опинилася на візку?
- У мене генетичне захворювання - спінальна м'язова атрофія. Через це мої м’язи стають слабкими. Ця хвороба невиліковна. Але з нею можна жити. У світі дуже багато таких людей. Захворювання проявилося і почало прогресувати після того, як мені виповнився рік. Коли мені поставили діагноз, лікарі сказали що з гарним доглядом, можливо, я доживу до 10 років. Ніяких надій немає. І от мені вже 24.
З якими труднощами ти стикаєшся у повсякденному житті?
- Я на 95 % залежна від іншої людини. Мені складно виходити з квартири, тому що ми живемо на другому поверсі. На початку вересня 2019 року у будинку встановили пандус. Хоча спочатку нам відмовляли у ЖЕКі і міській раді. Сказали, що таке не роблять. Що в під’їзді занадто вузький прохід. Але потім знайшли рішення – це дерев’яний відкидний пандус. Проте його спуск досить різкий. Тому мені все одно треба допомога.
Недавно у мене з’явився електровізок. Я називаю його гелік. Бо він масивний як гелендеваген. Щоб отримати його через управління соціального захисту населення, довелося чекати рік. На ньому я можу сама пересуватися. Але у місті високі бордюри. З них складно з’їхати. У кафе немає пандусів. Туалети не розраховані для людей з інвалідністю.
Куди ще у Фастові незручно заїжджати людям на візках?
- Наприклад, у кінотеатр. Важко зайти, тому що всередині сходи. У лікарні є ліфт, але він працює з 8 до 15. У міській раді, ЖЕКі ліфта немає. У моїй школі пандус з’явився, лише коли я її закінчила. Тому я навчалася вдома, на індивідуальній формі навчання.
Як складалися стосунки з однокласниками?
- Добре. З першого класу вчителька приводила до мене дітей, щоб ми спілкувалися. Я завжди ходила на перший і останній дзвоник, на свята.
Після школи десь вчилася?
- Ні. Хоча я хотіла здобути освіту психолога. Але виявилося, що у той час в університеті ім. Драгоманова не можна на цій спеціальності навчатися дистанційно. А ще у 11 класі я багато хворіла. Чотири рази потрапляла у лікарню із запаленням легенів. Тому було не до складання ЗНО.
Ти працюєш?
-Так. Акаунт-менеджером. Працюю в Інтернеті, в інстаграмі. Вже рік я продаю онлайн курси зі стретчингу. Розповідаю клієнтам у особистій переписці про наш курс і мотивую його купити. Раніше продавала курси для схуднення. Взагалі чотири роки працюю з цією командою.
Ти часто виходиш з дому? Маєш велике коло спілкування?
- У мене багато друзів. Але зараз всі виїхали в Київ. Хто на навчання, хто переїхав жити. Ми рідко зустрічаємося. Але завжди на зв’язку. Влітку я кожен день бачуся з подругами. Або просто гуляю з мамою. А взимку - тільки на вихідних. Тому що з 10 до 19 години працюю. У теплу погоду я можу спілкуватися з клієнтами на вулиці з телефону. А взимку у верхньому одязі незручно. У дощову погоду я не виходжу.
А як з особистим життям?
- У мене були побачення. Але поки нічого не вийшло. Ми просто друзі. Таких людей як я не всі сприймають. Чомусь вважають, що ці люди одинокі, ні з ким не спілкуються і нецікаві.
Як ти проводиш вільний час?
- Я їжджу в Київ на шопінг. Влітку - кожен місяць. Буває і два рази. Але взимку в теплому одязі незручно. Адже ми з мамою добираємося на маршрутці.
Дуже люблю красиві речі. Особливо сукні. Це моя слабкість. Зараз у мене їх 13. І три я ще не одягала.
Ще люблю театр. Їздила в театри Івана Франка і Лесі Українки. Була в опереті. У театрі Франка є спеціальний вхід і місця для людей з інвалідністю в першому ряду. У театрі Лесі Українки на вищі поверхи ведуть сходи. Але до головної сцени є доступ.
На Троєщині живе моя подруга. Вона теж на візку. Має таке ж захворювання. Ми з нею часто гуляємо разом. Наша звичайна програма – це торгівельний центр і похід в театр.
Влітку я їздила на фестиваль музики Atlas Weekend. Для людей з інвалідністю і супроводжуючого всі п’ять днів безкоштовно. Я була два дні.
Веду блог в інстаграмі. Брала участь у конкурсі «Сильний блогер». Зайняла друге місце.
У минулому році ти була в Європі. Як враження?
- Так, влітку я вперше була закордоном. До цього їздила тільки на море кілька разів. Це подруга запропонувала мені з мамою поїхати. У її батьків власна машина.
Ми були в Австрії і в Італії. Жили три дні у Відні і стільки ж у Венеції. Мені сподобалася архітектура у Відні. Все таке величне. І надзвичайно привітні люди. Дивляться на тебе просто як на людину, незважаючи на інвалідність. Всюди в місті можна заїхати на візку. Є ліфти в метро. Хоча Венеція – це старе місто і мало облаштоване для людей з інвалідністю. З усіх мостів тільки один був з пандусом.
Я ще хочу в Будапешт. І головна моя ціль – поїхати у Барселону.
Ти стикаєшся у Фастові з упередженим ставленням до себе?
- Буває неприємно, коли люди питають маму: «А вона говорить?» Мама каже: «Так, вона розумна. Школу закінчила з срібною медаллю». А ще мені не подобається реакція деяких мам. Вони сварять дітей за те, що ті показують на мене пальцем. Я думаю, краще пояснити дитині, що є різні люди. І це нормально. Просто так сталося.
Ти була однією з героїнь фотопроекту «Не така як інші вона». У ньому брали участь жінки з нестандартною зовнішністю. Як вдалося побороти свої страхи і знятися в нижній білизні?
- В інстаграмі я побачила роботи фотографа Діани Андруник. Написала їй, що це класний проект. Його тема мені дуже близька. Тому що я теж людина з інвалідністю. Вона запропонувала мені взяти участь. Мені було трохи страшно. Я переживала, тому що через слабкі м’язи у мене сколіоз. Взяла з собою білі сорочки. Бо був варіант одягнути їх. Потім мені зробили зачіску, макіяж. І я роздяглася та сфотографувалася. Коли побачила свої фото, зрозуміла, що вони красиві.
Я така як є. І вже прийняла себе. Чого соромитися? Я не вважаю себе некрасивою. Я інша і красива по-іншому. Краса може бути різною. Вона може бути в погляді, в очах. Для цього не обов’язково мати параметри 90-60-90.
Які відгуки ти отримала, коли виклала фотографії в соцмережі?
- Мені писали, що я надихаю інших. Всім сподобалося.
Що ти можеш порадити жінкам, які соромляться свого тіла?
- Я думаю, що їм потрібна фотосесія (сміється – ред.) Тому що фотограф бачить тебе по-іншому. Потім і ти бачиш себе по-іншому. Мені це дуже допомогло. А ще треба знайти в собі щось красиве. От я вважаю, що у мене гарні очі і губи.
Про що ти мрієш?
- Про подорожі. Щоб люди були добрішими і ніхто не хворів. Для мене вразлива тема – діти, у яких рак. Це дуже страшно. Діти не повинні хворіти. Я намагаюся кожного місяця комусь відправляти кошти.
Як тобі вдається завжди лишатися позитивною?
- А чому сумувати? Якби я плакала і жаліла себе, то не поїхала б у Європу. Не познайомилася зі своїми друзями. У мене не було б таким яскравим життя.
