Він дивом залишився живий. Важке поранення голови і ніг, перебування в лікарні на території ворога, важка операція в Києві, лікування в Німеччині. І сьогодні цей чоловік жартує і посміхається своєю доброю посмішкою. Мова про мужнього офіцера, патріота, людину надзвичайної порядності та честі - Андрія Абрамова. Якого знають усі фастівчани, адже у 2014-му всі разом переживали за життя земляка.
Сьогодні капітан Андрій Абрамов розповів ФастівNews.City про найстрашніші дні на війні, важливість родини, побратимську підтримку у війську, ставлення до війни і думки про розвиток Фастова.
Як ви потрапили в зону АТО – це було ваше самостійне рішення чи службове направлення?
- Ми були на полігоні в селі Дівички, Переяслав-Хмельницького району, коли прийшла телефонограма з наказом повернутися в місця постійної дислокації. Приїхавши у військову частину, дізналися - почалася мобілізація. Близько місяця прожили в казарменому режимі. А наприкінці березня 2014 року нас відправили на полігон у Запорізьку область, на кордоні з Донецькою областю. Ми переміщалися по всій території Донбасу. У травні нам перестали привозити їжу. Коли через кілька місяців, у липні, у нас закінчилися запаси їжі і боєприпаси, а зверху почали падати міни, ми не розуміли, що відбувається. У цей час ми знаходилися біля Червонопартизанська, недалеко від кордону з Російською Федерацією.
Як отримали поранення?
- Я вирішив йти у розвідку на територію РФ. Втрьох ми поїхали у жіночу тюрму, де розташовувалася українська прикордонна застава (ув’язнених вивезли). Нас погодували рідким супом і дали два мішки консерв. Один з них ми вирішили закопати, адже нести їх з собою було важко. Тільки присипали його гілками і відійшли на 30 метрів, як почули голоси. Чотири чи п’ять зарослих волохатих чоловіків у формі на багато розмірів більшій, ніж потрібно, і з карабінами часів царської армії розкопували наш мішок. Ми почали відходити, але мій товариш наступив на гілку, яка зламалася. Почалася стрілянина. Вони стріляли трасуючими кулями, які світяться в польоті, ніби лазери у «Зоряних війнах». Я за півтори хвилини вистріляв 5 ріжків для автомата, по 30 патронів кожен, ствол був червоний. Ми відійшли назад до жіночої тюрми, де заспокоїлися і повечеряли.
Як мені розказували потім, ввечері я вийшов на двір, щоб поговорити по телефону. Тоді почався обстріл з території Російської Федерації, я більше нічого не пам’ятаю. Біля мене знайшли 2 снаряди самохідної артилерійської установки калібром 152 мм, які не розірвалися. Їх уламки розлітаються на 200 м. Я все життя буду дякувати за це Богу.
Що було далі?
- Після обстрілу майор прикордонної застави знайшов мене скривавленого на землі. Лікар пішов на територію РФ з білим прапором-простирадлом і попросив забрати мене, тому що до найближчої української лікарні мене б не довезли. Росіяни дозволили, і мене завезли в місто Гукове у лікарню. Російський лікар обробив мої рани. Як мені потім розповідали прикордонники, полковник РФ дав наказ лікарю відрізати мені менш уражену ногу, але лікар відмовився. Завдяки йому я залишився з двома ногами.
Я пробув 5 днів без свідомості, поки нашим літакам не дозволяли забрати поранених. Потім мене відвезли в київський госпіталь і зробили кілька операцій на голові. Ніхто не міг гарантувати, що виживу. Я місяць пролежав у госпіталі в Києві і майже не пам’ятаю цього.
Мене разом з іншими пораненими воїнами забрали в Берлін для лікування. Під час перельоту один з поранених хлопців помер. У Німеччині сказали, що таку складну операцію на голові, яку мені зробили в Києві, у них не взявся б виконати жоден лікар. У Берліні я пробув три з половиною місяці.
Потім дізнався, що наступного дня, після того як я отримав поранення, у Сніжному загинули два моїх кращих друга - Саша і Толік. 26 липня 2014 року вони потрапили в полон, Толік відразу помер від уламків, Саша - через 3 дні. Моя дружина і мама боялися мені це казати під час лікування.
Як думаєте, що вас врятувало: майстерність лікарів, бажання жити, підтримка близьких людей, вища сила?
- Я завжди вірив в Бога. Думаю, Він залишив мене жити. Я знаю, що моя сім’я не змогла б без мене. Коли прилетів у аеропорт у Борисполі, мене приїхало зустрічати багато людей. Але найбільш зворушливий момент: коли вони розступилися і з натовпу вибігло це чудо - мій син, з криками «татусь повернувся». Я ледве не розплакався. Це найкраща нагорода, яка може бути!
Після повернення додому з війни у вас сталася переоцінка цінностей, змінилися пріоритети?
- Після війни зрозумів - треба підтримувати порядок у своєму місті, там де живеш. Щоб не було хаосу, страху, незадоволення серед населення. Люди повинні цінувати один одного, разом працювати, нікого не звинувачувати, а просто підказувати, тоді у нашому оточенні буде мирно.
Я досі вважаю, що якби ми у 2014 році знали, що нас чекає, то не слухали б ніяких команд і вигнали з Донбасу наркоманів, які воювали там з карабінами. Ми б покінчили з війною, не починаючи її.
Ви отримали компенсації від держави за участь в АТО і втрату здоров’я?
- У 2014 році мені виплатили грошову суму через інвалідність ІІ групи, яку я отримав внаслідок поранень. Також я отримав житло у Борисполі (в інших містах не було квартир) у новобудові. Ми з дружиною вирішили продати цю квартиру і півроку тому купили у Фастові невеличкий будинок. Як інвалід війни, я отримав земельну ділянку на території Веприцького лісництва.
У багатьох військовослужбовців, які повернулися з війни є посттравматичний синдром. Як ви адаптувалися до мирного життя?
- Так, мене досі лякають голосні звуки салютів. До цих вибухів дуже важко звикнути. Особливо складно людям, які повертаються зі сходу України, у перші дні. Коли я лежав в госпіталі в Києві, поряд заборонили запускати феєрверки, тому що хлопці залазили під ліжка, кричали, панікували.
Воїнам, які повернулися з зони бойових дій, потрібна психологічна підтримка спеціалістів?
- Я скажу відверто, найкращий психолог – це оточення людини. Треба, щоб поряд були сім’я, батьки, брати, сестри. А якщо це негативна компанія, то, можливо, треба задуматися і щось змінити. Але ні в якому разі не можна опускати руки і здаватися. Потрібно тримати контакт з людьми, спілкуватися, розвивати своє мислення і світогляд.
Ви є членом виконавчого комітету Фастівської міської ради. Для чого ввійшли в його склад?
- Я був проти моєї участі у засіданнях виконкому. Але потім зрозумів - там вирішуються важливі для міста і людей питання. Якщо не намагатися змінити життя в своєму місті на краще, то хто це зробить? Звісно, спочатку було складно зорієнтуватися у багатьох питаннях, але зараз вивчаю документи, готуюся до засідань, перед тим як прийняти рішення.
Що хотіли змінити у нашому місті?
- Я б хотів повернути у Фастів всі системні структури і центральні офіси (МРЕО, податкова, повноцінний відділ поліції, головне відділення “Укрпошти” - ред.), які знаходилися тут раніше, а зараз перенесені у Васильків. Я вважаю, наше місто дуже вдало розташоване географічно, тут можна зробити все, що завгодно, було б бажання і спільне бачення у депутатського корпусу, підприємців і людей.
Плануєте політичну кар’єру?
- Я багато думав над цим. Навіть отримував пропозиції від політичних сил, але це дуже важка праця і, на жаль, в політиці для всіх гарним не будеш. Тому я буду намагатися поза політикою займатися якимись позитивними справами на благо наших фастівчан.
Вважаєте себе патріотом і що для вас означає «патріотизм»?
- Я впевнений, що бути патріотом - це цінувати і розвивати те, що маємо, і не дати нікому зруйнувати чи забрати те, що належить нам.
З якими змінами чи стереотипами щодот військових чи учасників бойовий дій доводиться стикатися?
- Частина хлопців, які повернулися зі сходу України, мають дуже негативне мислення. Через них є упереджене ставлення до всіх учасників бойових дій. Наприклад, якщо йде нетвереза людина у військовій формі, складається думка не про цю конкретну особистість, а про всіх людей у формі. Тому я дуже жорстко розмовлятиму з ними з цього приводу. Я 19 років в армії і знаю, що таке форма, порядок і честь. Пишаюся тим, що ношу військову форму.
Як Україна ще може налагодити стосунки з Донбасом?
- Коли я був в Донбасі, побачив, що 80% місцевих жителів проти України. Зараз до мене доходить інформація, що цей відсоток, на жаль, стає більшим. І зрозуміло, чому так сталося. Російські канали налаштовують глядачів проти України, таке мислення у всього населення РФ і окупованих територій сходу України. Їх не вдасться переконати, вони живуть у іншій державі і мають інші поняття. Мені дуже шкода тієї мінімальної кількості людей, які підтримують Україну і проживають на території Донбасу. При цьому велика кількість переселенців звідти живуть поруч з нами, демонструючи свою неповагу до нашого народу.
В чому сила нашої армії?
- У нас дуже сильна армія, а в Збройних силах України - правильне мислення. Головне, щоб нашою армією керували ті люди, які розуміють, що таке війна і особовий склад.
