Розписані порцелянові фігурки, різноманітні картини природи, наповнені сонячними промінням і… кадри обстрілів Харкова, бої за Харківщину під час контрнаступальної операції, бої за Бахмут, Куп'янськ… Здавалося б, це два різних світи, які ніколи не зможуть бути поєднані між собою та співіснувати поряд. Певно, таке буває лише в кіно. Але коли таке кіно творить людина творча та військова водночас, кожен глядач зможе повірити в те, що це можливо не лише в кадрі, але і в реальному житті. А перегляд такого фільму навчить кожного бачити красу навіть в умовах війни. Адже навіть у найтемніші часи мистецтво не лише виживає, але і набуває нових сенсів.
Це підтверджує фільм «Порцелянова війна» режисерів Слави Леонтьєва та Брендана Белломо, який цього місяця, 6 березня, вийшов в український прокат. Але це не просто черговий український фільм, а фільм, що здобув міжнародне визнання та понад 50 різноманітних престижних нагород, зокрема гран-прі журі на фестивалі «Санденс» у категорії американської документалістики та номінацію на «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм». Безперечно, це – історичне досягнення для українського кінематографу. Тим більше враховуючи й те, що цей фільм створювали люди, більшість з яких до того не мали жодного відношення до кінематографу. Так як і один з режисерів – Слава Леонтьєв – український митець, кераміст та, водночас, інструктор стрільців і колишній військовослужбовець. Журналісти ФастівNews.City поспілкувалися зі Славою Леонтьєвим, щоб дізнатися про окремі подробиці знімального процесу, команду, що працювала над фільмом, та шлях до світового визнання.
Сюжет фільму закручується навколо подружжя харків’ян Слави Леонтьєва та Ані Стасенко, а також їхнього друга художника Андрія Стефанова. Аня та Слава разом із підліткового віку, а з початку 2000-х вони разом почали займатися порцеляною, що і стала візитівкою стрічки. Подружжя мало свою майстерню в Криму, але на зиму завжди повертались до Харкова, де згодом їх і застало повномасштабне вторгнення. Оригінальні фігурки мали попит серед закордонних, зокрема американських, клієнтів , які дізнавалися про них на Facebook. Там творчий дует знайшла майбутня продюсерка "Порцелянової війни" Аньєла Сидорська. Вони разом із чоловіком, спеціалістом з візуальних ефектів Бренданом Белломо, шукали творчих партнерів для анімації.
Однак сталося так, що майбутні партнери загубилися на 5 років, бо лист Слави із наданням згоди на спільний проект потрапив у спам. Проте згодом Аньєла усе одно їх знайшла та підписала з митцями угоду про використання порцелянових образів у своїй анімації. Робота над проектом почала просуватися, але їй завадила повномасштабна війна. Слава долучився до війська, Аня та Андрій протидіяли ворогу за допомогою мистецтва.
«Брендан зателефонував мені на початку повномасштабного вторгнення просто для того, щоб запитати, чи ми живі, чи потрібна нам допомога, чи ми в Україні, - розповідає Слава Леонтьєв. – Він дізнався, що я в лавах Збройних сил і навчаю новобранців, як використовувати зброю. Аня продовжує створювати наше мистецтво. Це поєднання культурного і прямого озброєного опору надихнуло Брендана на наш проект».
Аньєла та Брендан хвилювалися за Славу та Аню, але в той же час розуміли, що їхня історія може якнайкраще розповісти світові про війну в Україні. До того ж, Аньєла походить з родини польських мігрантів, тому неабияк розуміє, що відчувають українці в часи війни. До того ні Брендан, ні Аньєла ніколи не мали справ із документальним кіно, але ризикнули за власні кошти запустити невеликий кінопроект, у центрі якого опинилася пара майстрів із порцеляни, яка лишилась в Україні попри військові дії. Тоді Брендан відправив потрібну для зйомок техніку в Харків, а до знімання долучили давнього друга родини — Андрія Стефанова, який також був художником.
Відправивши в Україну техніку для зйомки, американське подружжя на цьому не зупинилось, а почало збирати донати від друзів та знайомих для подальшої роботи над проектом. Слава Леонтьєв зізнається, що на початку вони не мали жодного уявлення про сценарій фільму, але було зрозуміло, що він вибудується з того, що вони назнімають. Спочатку вдалося відзняти матеріалу приблизно на сто годин, тому проект планувався в форматі короткометражного кіно на 15 хвилин. Але відзняті кадри були настільки різноманітними і водночас неймовірно красивими, що вмістити їх в 15 хвилин видалося неможливим. На щастя, в проекті з’явився новий учасник команди, завдяки якому можливість збільшити масштаб проекту та відповідно тривалість фільму стала реальною. Це неймовірна кінематографістка-документалістка Пола Дюпре Песмен, яка в якості продюсерки працювала над «Місіс Даутфайр» і першими трьома частинами «Гаррі Поттера». Команда фільму звернулась до неї лише за професійною порадою, а в результаті отримала неймовірну підтримку і допомогу. Адже Пола, незважаючи на свою надмірну зайнятість, вирішила повністю переформатувати своє життя і роботу, щоб допомогти Україні та українському кіно. Завдяки її зусиллям вдалося зібрати ще чималу суму для подальшої роботи над фільмом. Тому у команди з’явилась можливість відзняти ще більше годин матеріалу та, відповідно, розраховувати на довшу тривалість фільму аж до 40 хвилин. Крім того, стало можливим доповнити фільм іншими персонажами та кадрами, зокрема бійцями Славиного підрозділу «Сайгон».
«Я неймовірно вдячний моїм товаришам по підрозділу, які зробили цей проект можливим: воювали замість мене, перебираючи на себе мої ризики, виконуючи за мене мої обов'язки, - зізнається Слава. - Вони також взяли бодікамери і зафільмували битви в Бахмуті, надали матеріали з дронів і використали додаткові дрони не лише для прямої бойової роботи, а й для зйомок. Мої друзі-військові повірили в цю справу, навіть більше ніж я сам».
Слід відзначити, що цей фільм став можливим у великій мірі завдяки «Українському легіону» (українській громадській організації патріотичного профілю, створена 2014 року з метою захисту України від збройної агресії та спільної реалізації її членами своїх прав та свобод – примітка редакції). Зазначимо, що одним із членів цієї організації був і фастівчанин Олексій Савченко, який загинув 4 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання. Саме завдяки «Українському легіону» Олексій здобув кваліфіковану військову підготовку. І тому, на початку повномасштабного вторгнення, не роздумуючи, став на захист рідної країни, мужньо і віддано її обороняючи до свого останнього подиху.
Такими ж відданими своїй країні та мужніми є й інші члени «Українського легіону», а нині й бійці окремих підрозділів ССО ЗСУ (Сили спеціальних операцій Збройних сил України – примітка редакції), зокрема підрозділу «Сайгон», який фігурує в фільмі. Кожен з них повірив у справу Слави Леонтьєва та доклав іноді неймовірних зусиль для того, щоб відзняти окремі кадри для фільму.
«Моя історія з «Українським легіоном» почалася ще з часів Майдану 2014 року, - розповідає Слава. – На зиму ми з Анею з нашого помешкання з майстернею в Криму перебирались до Харкова. Саме тоді почались акції протесту і я робив для хлопців різні плакати. Багато з ким там познайомився. Коли росія анексувала Крим і вторглась на Схід України, я вступив до Дергачівського загону ТрО, бо з розмов знав, що там є непогана бойова підготовка і дійсно чомусь вчать. Але в 2015 році ми з товаришами зрозуміли, що військова підготовка від держави є дещо «кострубатою», вона не враховує багатьох навичок, які необхідні бійцям. Це і вогнева підготовка, і топографія, і тактика ведення бою. Ми багато спілкувались на цю тему, обговорювали необхідність створення організації з підготовки військових. І одного дня спрацювала, так би мовити, ірландська система злагодження. Зібравшись в пабі, ми вирішили створити осередок «Українського легіону» у Харкові. Я мав номер телефону тодішнього очільника організації. І так почалась історія «Українського легіону – Харків». Спочатку це було в тісній взаємодії з Силами територіальної оборони, а потім з Силами спеціальних операцій. Я зосередився саме на стрілецькій підготовці так як знав як прогресувати в цьому і знав, як навчати людей. Стосовно реального бойового досвіду, він у мене абсолютно мізерний. Я служив у Збройних силах України від 1 березня 2022 року по 18 квітня 2023 року. Після звільнення з лав Збройних сил України продовжував тренувати як цивільний волонтер».
Матеріали з GoPro і дронів, художня зйомка Андрія Стефанова, анімація, що створена на сюжетах розмальованих Анею Стасенко порцелянових фігурках… Все це вдало поєднано в одному фільмі із застосуванням різних мистецьких інструментів. Фільм дійсно побудований на контрастах. Тут кадри війни переплітаються з кадрами розпису крихкої порцеляни та магічною анімацією, яка оживає на фігурках. Тут звук повітряної тривоги перетікає у музику ДахаБраха. Тут зображення побитих війною осель та кадри, де песик пожружжя Ані та Слави Фродо безтурботно бігає зеленим та залитим сонцем полем, а довкола співають пташки. Також фільм наповнений низкою метафор, це, зокрема і равлики без мушель, які показують біженський досвід, у тому числі головних героїв фільму – Слави, Ані та Андрія, які залишили окупований Крим, кульбабки, що передають вразливість та небезпеку.
Проте, певно, головною метафорою фільму є слова Слави Леонтьєва, що він промовляє у фільмі:
«Україна — як порцеляна, яку легко розбити та неможливо знищити».
Так, порцеляна, яку створюють в одному з найгарячіших міст України, стала потужним образом в фільмі вже на рівні назви, яку, як розповідає співрежисер стрічки Слава Леонтьєв, вигадала Аньєла Сидорська. Безумовно, стрічка «Порцелянова війна» від самого початку була зосереджена на мистецтві та культурі. А у команди була можливість не лише показувати війну, а через мистецтво давати інший, менш шокуючий та вразливий погляд на війну.
«Тому що люди не хочуть дивитися кіно про війну, і ніхто не хоче бути засмученим», - додає Слава Леонтьєв.
Особливої атмосфери фільму додає саундтрек від легендарного українського гурту "ДахаБраха".
«Незалежно від того, яка була сцена, в ДахаБрахи знаходилась пісня, яка ставала найкращою ілюстрацією, найкращим тлом для цього моменту, - зізнається Слава Леонтьєв. – Але з гуртом досить складно було зв’язатись, вони постійно перебували на гастролях і на жодні повідомлення не відповідали. Тому американські продюсери фільму прийшли на концерт ДахиБрахи у США і намалювали великий плакат: «Будь ласка, зателефонуйте нам за цим номером». Лише після цього вдалося сконтактувати з музикантами і вони, почувши для кого та для чого потрібна їхня музика, не роздумуючи, надали доступ до всього свого каталогу та навіть ще не опублікованих музичних творів. І ця музика неабияк підсилила фільм. Адже за кордоном цей гурт має шалену популярність. Навіть під час одного з організованих показів була дуже цікава ситуація. Всі вже зібрались в залі і раптом оголосили про евакуацію через якусь пожежу в будівлі. Відповідно люди розійшлися, але пожежа була якоюсь незначною, її швидко ліквідували і за півгодини нас запросили повернутися до зали, але попередили, що більшість людей розійшлися і незрозуміло коли повернуться, в залі є не більше 20 чоловік. Ми погодились показувати стрічку для 20 чоловік і спілкуватись з ними, адже кількісний склад аудиторії нам був неважливий. Але коли почався фільм і заграла музика з усіх доступних до зали дверей ніби під час сповільненої зйомки чи в фільмах про зомбі почали повільно сходитися люди. Вони реально йшли на музику, яку почули десь в коридорі. Я був просто вражений наскільки це працює».
Своєрідною родзинкою фільму, а згодом і представником команди фільму на всіх кінофестивалях та показах, став улюблениць родини Слави та Ані – песик Фродо. Його господар розповідає, що Фродо нереально сміливий пес, який гавкав кожного разу чуючи вибухи, пролітаючі гелікоптери чи літаки, показуючи цим своє надзвичайне обурення. До того ж, він надзвичайно терплячий, зокрема у довгих подорожах. А також він дуже любить людей та чудовий у спілкуванні з аудиторією. Навіть журналісти під час інтерв’ю, жартуючи, можуть щось у нього запитати, мені достатньо йому на вухо шепнути «Фродо, літачок» і він гавкатиме в мікрофон.
Слід зазначити, що за словами режисерів фільму, стрічка «Порцелянова війна» створювалась для західного глядача, щоб розказати світові про війну в Україні та навернути іноземців на наш бік. Слава Леонтьєв зізнається, що інколи навіть сам не розуміє чому люди йдуть на цей фільм, а тим паче українці, бо що їм можна показати про війну, чого вони ще не бачили. Режисер зазначає, що аудиторія по різному сприймає фільм. Проте радіє, що часто стрічка надихає людей, як цивільних, так і військових. Особливо приємно режисерові, що фільм дарує позитивні й теплі емоції саме військовим, нагадуючи їм про їхнє місце в історії. Після багатьох показів фільму за кордоном до команди фільму неодноразово підходили зі словами вдячності за їхню працю, стійкість та незламність.
Тож тепер, розповідає Слава Леонтьєв, він відчуває ще більшу відповідальність: «Ми отримали 3 номінації в Америці – операторської, продюсерської і режисерської Гільдій. Режисерську Гільдію ми з Бренданом виграли. Лише 44 документальних режисери у світі мають цю нагороду. І двоє з них з України – Мстислав Чернов та я. До того я ніколи не планував та навіть не думав про те, щоб затримуватися в кінематографії. Але успіх нашого проекту спонукає робити щось більше, адже тепер я розумію, що маю якусь вагу та вплив у кінематографії. І соромно таким шансом не скористатись».
Безумовно, цей фільм про силу людей та стійкість їх духу. Про вміння бачити прекрасне і посміхатись попри руйнування й біль навколо. Про віру в краще майбутнє та обов’язкову, хай і складну та часто нещадну, перемогу добра над злом. Та звісно ж, про Україну, яку, як порцеляну, легко розбити та неможливо знищити.
Цей фільм має побачити кожен українець. І не для того, щоб ще раз побачити на екрані кадри військових дій, які вже неодноразово бачив. А для того, щоб навіть в такі складні для країни часи навчитись бачити красу навколо, оскільки, як зазначає Слава Леонтьєв у фільмі: «Ми звичайні люди в надзвичайній ситуації». Певно, недаремно на українські екрани фільм вийшов в перші дні весни, коли природа прокидається після зимового сну, сонце зігріває першими теплими промінцями, а з-під землі ще невпевнено пробиваються перші весняні квіти. Тому саме кожному з нас обирати як нам, звичайним людям, жити в цій надзвичайній ситуації, в якій ми опинились: або змиритись з нею і бути засмученими, або стати до боротьби за свою країну та насолоджуватися її красою.
